Шацьких: Молоді футболісти сьогодні дуже ліниві

Максим Шацьких розповів про своє життя у "Арсеналі", згадав "як було" у "Динамо" і поділився планами на майбутнє.

- Максиме, що для тебе, після десятка років перебування тут, значить Україна? Чи стала вона, як то кажуть, другою батьківщиною?

- Другою батьківщиною вона стала відразу, як тільки я сюди приїхав. Коли сюди переїхала моя родина, я вже не роздумував, де залишуся жити після закінчення кар'єри. До того ж усі члени моєї сім'ї давно є громадянами України. Один я залишився. Коли ж я закінчу виступи в збірній, то теж поміняю громадянство.

- Тобто з Узбекистаном вже ніщо тебе не пов'язує, окрім збірної цієї країни?

- За великим рахунком, так. Там, правда, живуть мої батьки. Але півроку вони проводять то у мене, то у мого брата, який живе в Росії. Особливою ностальгії немає. Є зустрічі з друзями, які поєдную з візитами до збірної.

- Свого часу проходила інформація, що Максим Шацьких припиняє виступи за збірну. Це виявилося неправдою?

- Мені складно сказати, звідки береться неперевірена інформація. У всякому разі, коли я прийму таке рішення, то всі дізнаються про нього безпосередньо від мене. У найближчих планах збірної Узбекистану - участь в січні в Азіатських іграх. Після них, можливо, буду приймати якесь рішення - поки не знаю.

- Що являє собою твоя збірна, і які самі приємні спогади, пов'язані з нею?

- За азіатськими мірками - ми команда вище середнього рівня. Принаймні, можемо на рівних зіграти з будь-яким із суперників на континенті. Серед успіхів - можна згадати те, що стали володарями Кубка Азії. І в двох відбіркових турнірах до Чемпіонату світу доходили до стадії «плей-оф». Ось це прикро, оскільки була можливість потрапити у фінальну стадію світової першості.

- Якщо повернутися до початку кар'єри в київському «Динамо», тебе сприймали як заміну Андрію Шевченку, який пішов до «Мілана». Як до цього ставився, і взагалі на кого намагався бути схожим у дитинстві?

- Щодо порівнянь з Шевченком - все це було. Намагався не звертати уваги на подібні паралелі. І взагалі, думаю, будь-якому футболістові хочеться бути самим собою. Що до кумирів, то у мене їх ніколи не було. У дитинстві намагався наслідувати свого старшого брата - теж професійного футболіста. Зараз єдиного, кого варто виділити, це Зінедіна Зідана. Вважаю, що такі футболісти народжуються раз на сто років.

- А чи були коливання при переході в «Динамо»? Мається на увазі, не стільки вибір клубу, скільки сумніви у власних можливостях, адже до цього серед послужного переліку російських команд суперклубів не значилося ...

- Сумнівів у клубі бути не могло. Я завжди говорив, що київське «Динамо» - команда всього мого життя, в якій я мріяв грати. Мене переглядали динамівські селекціонери у двох іграх «Балтики». Там і команда виграла, і мені забити вдалося. До речі, це рідкість - зазвичай не все виходить, коли за тобою спостерігають. Ніякої боязні перед ім'ям «Динамо» не було, оскільки до цього два місяці перебував у тренувальному таборі «Спартака» і три місяці - в «Зеніті».

- Що таке ветеран у футболі, довговічність спортивної кар'єри? Це про який вік?

- Довговічність залежить від того, в кого яке здоров'я. Ось свіжий приклад - Андрій Тихонов, з яким разом грали в Казахстані. Йому кілька днів тому виповнилося 40. Йому їх не даси, рух у цього футболіста просто шалене. Мені особисто незрозуміло, чому в районі 30-ти на пострадянському просторі тренери дивляться вже в паспорт, а не на спортивні показники.

- Максиме, ти відомий як "режимщик". Не секрет, що далеко не всі футболісти дотримуються спортивного режиму. Від цього залежить майбутнє футболіста?

- І не тільки футболіста, але і звичайної людини. Це тільки здається, що людина після основної роботи «відпочиває». Насправді, він себе додатково навантажує. Звичайно, у спортсмена при русі організм очищається. А взагалі, тільки під час відпустки кожен сам повинен розуміти, скільки і чого йому належить. Коли ж іде змагальний процес, краще не піддаватися на сумнівні спокуси.

- А чи відчувається на полі і в житті, що, наприклад, 20-річні - це інше футбольне покоління?

- У побуті є спільні теми. На полі у нинішньої молоді багато ліні. Я, коли прийшов у «Динамо», сам розумів, що треба відпрацьовувати, виправляти власні помилки, удосконалювати себе. Зараз же доводиться прикрикувати, підказувати по кілька разів. Реакції, доведеної до автоматизму, у них немає.

- Відхід з «Динамо», від'їзд до Казахстану, повернення в Україну - що можеш сказати про цей період?

- Негатив від виходу з «Динамо» присутній. Я впевнений, що ще не один рік міг би приносити користь клубу. Але зараз про це залишається тільки говорити. Так сталося - вже нічого не зміниш. Шкодую тільки, що з уболівальниками попрощався на трибунах, а не на футбольному полі. Хоча все одно приємно було чути від незнайомих людей слова подяки. У Казахстані була дуже перспективна задумка - створити в Астані команду, яка змогла б конкурувати і на європейському рівні - в Лізі чемпіонів або Лізі Європи. На жаль, проект проіснував недовго. А підбір виконавців там був дуже пристойний. Мене особисто запрошував головний тренер - Сергій Юран. А коли з тобою розмовляють не через треті особи - це завжди дуже важливо.

- Максим, кілька слів про кількість голів. Їх у тебе достатньо і в збірній, і в єврокубках, і в Чемпіонаті України. У національній першості ти відзначився 107 разів, і це другий показник - на рахунку Сергія Реброва 123 голи. Тримаєш у розумі цей показник?

- Чесно скажу, ніколи не ставив індивідуальних цілей і не стежив за статистикою. Це вже останнім часом мені часто стали нагадувати про досягнення. Є друзі, які підказують. Вважаю, що моя місія - грати на команду. Останнім часом мені взагалі приємніше віддавати результативні передачі. Якби ставив перед собою планку забити стільки-то - давно б ходив у лідерах.

- І все-таки, є бажання забити в ЧУ 124 голи?

- Якщо скажу, що ні - збрешу. Але це бажання не має йти врозріз з командними завданнями. Більше розцінюю цей орієнтир як додатковий стимул рухатися вперед.

"Гол"