Олена Костевич: Не знаю, чи чоловіки візьмуть мене з собою на полювання

Заради популяризації стрільби олімпійська чемпіонка готова виступати... без одягу

Варто було олімпійській чемпіонці Афін (2004) та дворазовій бронзовій призерці олімпійського Лондона (2012) з кульової стрільби Олені Костевич з’явитися на одній з церемоній вшанування спортсменів, як усі чоловічі погляди багатотисячного залу вже не відпускали красуню. У довгій вечірній сукні одна з найкращих снайперок світу, здавалося, щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу...

- Я часто практикую носити сукні та туфлі на підборах у повсякденному житті, тому в такому вбранні почуваюся комфортно, – у відповідь усміхнулася володарка усіх можливих у світі спорту титулів.

- Може, задля того, щоб стрільба набула у світі більшої популярності, дівчатам необхідно стріляти в елегантних сукнях?

- Можливо, навіть і без суконь (сміється).

- У спорті ви уже 17 років. Можете пригадати старт, який вам хотілося б знову пережити?

- Це радше не окремий старт, а цілий шлях до здобуття медалі – олімпійської “бронзи” Лондона. Хотілося б тільки наперед знати кінцевий результат (сміється). Протягом двох передолімпійських років я набирала обертів, з кожних змагань привозила медаль, а то і дві. Це були найбільш успішні роки за всю мою кар’єру. За півроку до Олімпіади-2012 я змінила малокаліберний пістолет – довго шукала, підбирала і взяла абсолютно іншу модель. Усі навкруги крутили пальцем біля скроні: за такий короткий термін неможливо звикнути до нової зброї. Але ми з тренером знали, що нам потрібно, і були готові ризикувати. А ось своєму пневматичному пістолету ніколи не зраджую: з обраної колись моделі стріляю уже протягом 10 років.

- В останні роки ви чимало нагород здобули саме у стрільбі з малокаліберного пістолета...

- Цю вправу я тренувала не менше, ніж стрільбу з пневматичної зброї, однак виходило усе не так, як хотілося. Тренер постійно повторював: “До малокаліберного пістолета ти повинна дозріти”. Тепер же весь мій досвід, вік, а також, не в останню чергу, зміна зброї дали свої плоди. Стрільба з малокаліберної та пневматичної зброї має мало що спільного, починаючи від техніки і завершуючи самим настроєм на стрільбу. Стрільба з пневматичного пістолета повільна, за новими правилами на 40 пострілів нам дають 50 секунд. Тобто є достатньо часу, щоб подумати. До того ж малокаліберний пістолет на 100 г важчий за пневматичний, ствол у нього коротший, спуск – 1 кг, а не півкіло, як ми звикли у пневматиці. Також свою роль відіграє віддача.

- Чим вас порадував рік, що минає?

- На своїй останній Всесвітній універсіаді в Казані я стала чемпіонкою в особистому заліку. На двох попередніх у мене було багато нагород, серед яких “золото” за командні успіхи. А ось в Казані у заключний день змагань я таки стала першою. Як потім сказали, “пішла, гучно гримнувши дверима” (сміється). Тепер у моїх планах Ріо-де-Жанейро. Наприкінці ми­нулого року я уже була там. Побачила, як будують олімпійські об’єкти, зокрема тир, де ми стрілятимемо. Уже подивилася, які умови та навіть погода будуть у Ріо під час Ігор 2016 року.

- Чоловіки-стрільці – затяті мисливці. А вам доводилося ходити на полювання?

- Не бувала, але дуже хочеться! Не знаю, чи чоловіки візьмуть мене з собою на полювання. У них є свій сталий колектив. Але це не біда. У мисливських магазинах є спеціальне обладнання для жіночого полювання: зброя, навіть елегантний мисливський одяг. І такий товар не залежується! Тобто потрібно тільки зібрати компанію і...

- Пригадайте, будь ласка, найбільш екстремальний вчинок у вашому житті.

- З самого дитинства найбільше емоцій викликали запаморочливі атракціони. Мамі складно було витягнути мене з парку. Також подобається керувати авто на великій швидкості. І розрізати засніжені гірські схили на лижах.

- Де зустрічатимете Новий рік?

- Вдома, у рідному Чернігові. Протягом сезону ми багато подорожуємо, тож так хочеться побути вдома хоча б на Новий рік – у затишку та спокої. Святкуватиму разом з коханим чоловіком.

- Він вам не один рік пропонує руку і серце. Ви уже сказали йому “так”?

- Ще ні (сміється). У нас є деякі плани на найближче майбутнє, які хочемо втілити в життя. Тоді, гадаю, нарешті скажу коханому те, що він так прагне почути від мене.

- Чого чекаєте від наступного року?

- Нових позитивних емоцій в особистому житті і усіляких приємностей у спорті. Щоразу сподіваюся тільки на хороше. Найбільше ж запам’ятався мій 18-й Новий рік. Тоді святкувала з батьками. І ось коли годинник відміряв останні години старого року, хтось подзвонив у двері. Відчиняю, а там Дід Мороз зі Снігуронькою. Ми дивилися одне на одного у німому здивуванні. Я менш за все сподівалася побачити саме їх. Вони також думали, що їх запросили до маленької дівчинки, тому довго не могли й слова вимовити. Мене вони, звісно, не впізнали: свою першу олімпійську медаль я виграла лише через рік. Для них я була звичайною дівчинкою, тільки вже “у віці”. Дід Мороз зі Снігуронькою стали подарунком від батьків, символічною відзнакою мого повноліття і переходу у доросле життя. Коли цей “подарунок” зайшов-таки у квартиру, ми на початках не знали, що й робити: усі вірші й казочки я уже встигла забути. Тож вони весь вечір розповідали мені анекдоти (сміється).

- Як довго ви вірили у Діда Мороза?

- Я не пам’ятаю того моменту, коли зрозуміла, що усі подарунки під ялинку кладуть тато з мамою... Але дотепер ранок 1 січня починається у мене зі святкового нетерпіння і пошуку під ялинкою свого дарунка. У мене всі подарунки були “як у людей”: ляльки в дитинстві, а у більш зрілому віці те, що найбільш хотілося отримати, що писала у листі до Діда Мороза. Цього року я також написала “список бажань”. Що з нього вибере для мене Дід Мороз – не можу уявити. Можливо, годинник з пульсометром. Мені він просто необхідний для тренувань.