Тарас Шелестюк: щоб ставати кращим, треба бити кращих

Український боксер Тарас Шелестюк, бронзовий призер чемпіонату Європи, розповів про свою кар’єру та пропозиції перейти у професіонали.

— Тарасе, на дорослий чемпіонат Європи ти пробився лише в 24 роки — й одразу здобув медаль. Чому так довго чекав свого шансу?

— Зазвичай у бокс хлопці приходять років у 10–11, а я почав займатися лише в 14. В юнацькому віці було важко пробитися на міжнародні турніри — хоча я був найкращим у двох вагових категоріях, мене чомусь не взяли на юніорський чемпіонат світу. На жаль, у боксі, як і в інших видах спорту, є свої підводні течії, корупція. Не легше довелося й серед дорослих. Я вперше потрапив до збірної лише на минулорічному чемпіонаті світу. А от дебют на чемпіонаті Європи відзначив медаллю.

— Але ж таких серйозних суперників, яких мав у Москві, мабуть, навряд чи сам собі побажав би?

— Мене не лякало навіть те, що в першому ж бою трапився віце–чемпіон світу росіянин Замковий. Щоб ставати кращим, треба бити кращих. На всіх суперників налаштовувався серйозно: після кожної перемоги на наступний день про неї забував. Врахували з тренером досвід минулорічного світового форуму (для нього він також був першим) і тепер підійшли до справи більш професіонально.

Після росіянина я побив турка, а у чвертьфіналі, вже фактично в бою за медаль, впорався з ірландцем. Цікаво, що з Джоном Джойсом ми раніше боксували на зборах у Кончі–Заспі — тоді я його навіть у нокдаун послав, здається, в раунді сьомому. Але ж на змаганнях треба набирати очки за три раунди, тож довелося попітніти. А потім у півфіналі трохи чогось забракло, аби здолати угорця, можливо, тактики, чи просто «перегорів».

Прикро було, коли явно засудили Сергія Дерев’янченка. Та все ж, гадаю, п’ять медалей — гідний ужинок для нашої збірної, який у жодному разі не можна назвати провалом, як деякі «специ» вже поспішили сказати.

— До речі, ми з колегами дивувалися, як у аматорів рахують удари.

— Зараз фіксують чіткі й явні удари, особливо коли з ефектним звуком, що, звісно, не завжди буває об’єктивно. Із п’яти суддів троє впродовж секунди мають натиснути кнопки, фіксуючи удар, а це дає приводи для махінацій. Трапляється, сидить такий «піаніст» і натискає кнопку лише на користь одного спортсмена. І цього разу в Москві теж засуджували боксерів, але менше, ніж торік на чемпіонаті світу.

— Зі сторони такі бої виглядають неоднозначно...

— Зараз бокс пішов специфічний, боксер сховався за свої рукавички і стоїть намертво. На чемпіонаті Європи траплялося, що рахунок після двох раундів був 0:0!

— Важко пробиватися нагору?

— Так, до 2006 року я виступав за донецький клуб Єлісєєва, але там не платили, тому я розірвав контракт. Потім півроку займався в Миколаєві у залі чемпіона Європи серед профі важковаговика Олександра Гурова. Виграв міжнародний турнір Макара Мазая, злітав із командою на матчеву зустріч до Австралії. Там нас приймав зірковий чемпіон світу Костя Цзю. А після цього на рік навіть відійшов від спорту.

— Думав «зав’язувати»?

— Та ні, просто в боксі не було грошей, тож доводилося заробляти на стороні. Я зі скромної родини, а висіти на батьківській шиї не хотілося. Де тільки не працював — вантажником тягав різні двері–вікна, охороняв вагони на станції...

Повернутися в спорт допоміг знайомий боксер із Сум Тимур — він розповів про мене своєму тренерові Володимиру Вінникову, і той запросив сюди. Недовго розмірковуючи, я купив квиток і приїхав. І ось уже четвертий рік у сумському клубі «Рейтинг».

Зал у спорткомплексі «Олімп»у нас скромненький. Хотілося б мати й тренажери, нормальні роздягальні, бо в душовій навіть узимку лише холодна вода. Сподіваємося на допомогу Фонду братів Кличків, які розбудовують спортивні заклади по всій Україні. Цього разу Суми — серед 12 кандидатів на підтримку, але ж отримають її лише три міста. Гадаю, моя «бронза» має зіграти роль у виборі на користь Сум.

— Бажання з часом піти в професіонали у тебе не зникло?

— Зрозуміло, що ні, бо там бокс зовсім інший. Я бої любителів по телевізору практично не дивлюся, хіба що своїх суперників чи партнерів. А так надаю перевагу профі. Сам же хочу наступного року пробитися на чемпіонат світу, потім на Олімпійські ігри–2012, а далі — побачимо.

— А в Україні не кликали в професіонали?

— До Єлісеєва в Донецьку запрошували. Але я там боксував серед аматорів і вже не хочу мати справу з тією компанією. Два роки тому мені пропонував приїхати в США мій маріупольський друг Ісмаїл Сіллах. Коли його не пустили на Олімпіаду–2008 через проблеми з допінгом, він поїхав в Америку, де вже виграв 11 поєдинків серед професіоналів. Кликав і мене — там хоч кожен місяць можна боксувати, а в Україні не радив підписувати контракти з промоутерами. Бо в нас у кращому випадку раз на три місяці бій організують, та й не заробиш нормальні гроші.

Я тренувався з Ісмаїлом уже після того, як він провів сім боїв за океаном, і помітив, як у кращий бік змінилася його манера боксу. Раніше він вигравав переважно на техніці, а зараз навчився «чіплятися» за міцний удар і вже не відпускати суперника, доводити атаку до завершення. Але я поки почекаю, спробую більшого досягти в любителях, бо американські промоутери стежать за потенційними підопічними на чемпіонатах світу і Олімпіадах.

— На що вільний час витрачаєш?

— Музикою з братом займаємося — пишемо реп. Уже навіть виступали в Донецьку, Макіївці, Сумах. Хочемо випустити альбом — недавно віддали свої творіння продюсеру в Київ.

Коли в боксі брав паузу, в Макіївці захоплювався паркуром. І з гаража на гараж стрибав, і на сьомий поверх будинку залазив без страховки. На диво, нічого не зламав. А в боксі — тільки пальці від потужних ударів. Ще тягне стрибнути з парашутом і поплавати з аквалангом.

Газета «Україна Молода»